Справжнє ім’я – Ольга Петрівна Косач.Вона була однією з найосвіченіших жінок свого часу, а її творчий доробок – значний внесок і розвиток української літератури, науки та культури.Вона була матір’ю Лесі Українки та активно сприяла її становленню як поетеси. В цій статті ми розглянемо найвідоміші вірші Олени Пчілки про Україну, про кохання та для дітей.
Вірші Олени Пчілки про Україну
Олена Пчілка писала вірші, які вирізнялися гармонійністю, ліричністю та патріотичною тематикою. У своїх поезіях вона підкреслювала красу української природи, силу національного духу та важливість збереження народних традицій.
Гай-гай, мій край красний
Гай-гай, мій гаю красний! Що з тобою?
Замість краси — повитий ти журбою!
Вже навіть сльози-листоньки не рониш,
Журбу свою вже нишком ти хорониш, —
Безлистий,
Порожній, млистий…
Недавно ще, як де-де прокидався
Пожовклий лист, тоді мені здавався
Твій дуб потужний — мов козак, буває,
Що сивіти де-не-де починає,
Ще дужий,
На те байдужий.
«Дарма! — шептав він.— Жовтий лист не вадить,
Моя краса здолає ще принадить!
Вродлива липа горнеться до мене,
Як перше, простягла гілля зелене,
Пишаюсь,
Я ще втішаюсь!..»
Тепер ніхто не горнеться до тебе,
Мій буде, смутно всяк гада про себе…
І вітер хижий рад тебе гойдати,
Безлисте верховіття хилитати
Похиле,
Немов безсиле…
Та що се? Поміж хмар навислих, темних
Пробились хвилі променів надземних,
Заграло сонце геть по видноколі,
Повеселіло все у гаю й наоколі.
Се — чари!
Дивні примари!
Лука сміється в кольорах злотистих,
Одбилось небо в річці, в хвилях чистих,
Ген заяснів і бір далекий на обрію
І знов згадав свою довічну мрію —
Красити,
Все зеленити!
Вітай же, гаю й дубе мій могутній!
Час молодощів — завжди незабутній!
Ти сліз не рониш, ні, жалем пройнятих,
Мовчиш у гордощах своїх затятих,
Не гнешся,
З жалю — смієшся!
Краю рідний
Краю рідний! Серце рветься,
Спогадавши твої жалі, —
Що показують правдиві
Часу давнього скрижалі!
«Часу давнього…» А нині?
Чи минули дні тяжкії?..
Серце рветься і трепече
Від одчаю — і надії!..
До Кобзаря
Кобзарю наш! Хвали не треба
Твоїм пісням, твоїм думкам.
Немов зоря з ясного неба
Вони піввіку сяють нам!
Та ще ясніш зоря блискуча
Твоєї слави засія,
Коли згадать, яка живуча
Була та думонька твоя:
Ти не позбувсь думок юнацьких,
Не одцуравсь ні в полоні,
Ні в диких нетрах азіацьких,
Де довгі роки йшли сумні…
О, часто думка молодая
Промінням грає, як зоря,
Немов прудка орлиця тая,
Під хмари високо ширя;
Та роки йдуть… весна минає
Тих молодощів золотих,
Життя багато навіває
Розчарування, дум смутних…
Холоне серце, гасне мрія,
Як сонце в хмарних небесах,
Зникає смілива надія,
Замість одваги — в серці страх…
І коли думка-жалібниця
Колишні пориви згада —
Юнацьких років зоряниця
Встає журливая, бліда:
«То був весняний шум потока,
То безрозумний ряд химер,
То мрії помилка глибока,—
Пора одуматься тепер!..»
Юнацька мрія одвернеться,—
Іде других шукать вона…
Душа ж холодна зостанеться,
Як пустка кинута, сумна…
Не дай господь дожить до того,
Щоб віру щиру загубить,
Позбуться пориву святого,
Руками думку задавить!
Кобзарю наш, почуй благання
І жить навчи нас так, як ти:
Щоб найсвятіші поривання
Аж до могили донести!
Вірші Олени Пчілки про кохання
Хоча тема кохання у творчості Олени Пчілки представлена не так широко, як у інших поетів, її вірші про це почуття вирізняються ліричністю, витонченістю та глибоким розумінням людської душі.
Кохані речі
Яка ти хороша! Як гожая весна!
Як квітка чудесна, як зірка небесна!
Як місячний промінь, як божеє сонце!
Поглянь же на мене, як ранок в віконце!
Заглянь в мою душу, що повна тобою;
Ти світ мені цілий скрасила собою.
Тебе ж я кохаю незмірно, безмірно!
На світі ніхто не любив ще так вірно!
Тобі ж я не зраджу до суду, довіку!»
Невже ж завдавати брехню чоловіку?
Не слухать речей отих чулих, гарячих?
Не чути в їх струн щирозлотих, молячих?
Ба! Чом би не слухать той гомін мов з неба!..
Та вірити тілько клятьбам тим не треба!…
Хатнє багаття
Дружинонько мила! Не хочу тобі я
Перечити в справах твоїх,
Та тільки єсть певна у мене надія,
Що слів не одвернеш моїх,
Порад у дрібнотах, моя ж ти пташино!
От бачиш, наприклад, недавно якось
Я бачив: служниця з села, та Горпина,
Сиділа з тобою рядком…Те здалось
Мені не до ладу… Звичайно,нехай:
Єднання з народом – ця річ не псує…
Та треба, голубко, зважать на звичай:
Ніяково, серце моє!
Або хоч би й це, моя рибочко мила:
Обідав у нас хтось чужий…
Видимую ж прикрість ти гостю вчинила:
Крививсь він на вбір твій чудний…
Народне убрання – це річ пречудесна!
Тут навіть і думка хорошая єсть…
Ну, що ж, отак дома – тепер у нас весна –
Чому не зробити убранню ту честь?
Це добре часами, убір той сільський,
І так закраша він обличчя твоє!..
Та треба зважати, як хтось є чужий:
Ніяково, серце моє!
Та й мова синочка теж трохи клопоче
Мене, як на їй я спинюсь…
Звичайно, мале ще й навчиться, як схоче,
По-всякому – тим не журюсь…
Скажу: навіть мило, як теє малятко
Народную пісеньку втішно співа,
Чи казку про вову прокаже, зайчатко,
Чи татком пестливо мене назива;
А все ж воно якось здається чудним!..
Між людьми у вуха неначебто б’є…
Бо знаєш: вважають у нас те смішним…
Ніяково, серце моє!
Сповідь
Милий милу пригортає,
А вона його питає:
«Розкажи мені, кого ти
Щонайперше покохав?»
«Ет, дурниця… Я не знав
Ще тоді тії пишноти
У правдивому коханню,
У духовному єднанню!
То була пуста пригода!..
Двадцять два лиш мав я года,
Вусом первісним пишався,
Був тоді я ще студент;
Ну, і трапився той мент.
Літом дома я втішався,
Покоївочку гарненьку
Цілував якусь дурненьку…»
«А тоді, як одружився,
Як з панянкою женився,
Чи ж не взнав душі єднання,
Щастя справжнього й тоді?»
«А!.. Жадання молоді
Та жаги палке буяння!..
Тільки тіло втіху мало,
Про свою загоду дбало…»
«Ну, а в той час, в ту годину,
Як покинув ту дружину
(І діток, здається, троє?)
Та за іншою пішов?»
«Пекло я тоді знайшов!
Вороги були ми двоє!
Не жили ми, а страждали…
Ні, єднання душ не мали!
Ти, єдина ти вказала
Рай душі моїй і вклала
В серце пільгу, в розум скарби,
Одчинила небеса!
Тільки ся твоя краса
Всі загоїть серця карби;
Се — правдивеє кохання,
Серця й думки поєднання!
Ну, чого ж, моя кохана,
Зірко ясная, бажана,
Загадалась ти? Від чого
Посмутнів так погляд твій?»
«Я гадаю, друже мій:
Як тобі кохання сього
Стане досить, в дальшій хвилі
Що ти скажеш п’ятій милій?…»
Козачка Олена
У неділю для дівчини
Сонце не зійшло:
Горе хмарою сумною
Світ оповило!
Чутно пісню весільную,
Музика гуде —
Милий, з іншою звінчаний,
Од шлюбу іде…
На весіллі збір веселий,
Ллється оковита,
Сидить дома дівчинонька,
Залізом прибита…
На весіллі вже долівка
Підківками збита,
У дівчини хустиночка
Сльозами облита.
«Грай, музико! Грай, троїста!
Шпарко, веселенько!
Лийтесь, сльози! Лийтесь, гіркі!
Не давіть серденька!..»
На спогад шубертової серенади
Місяць плине, блищуть зорі,
Ніченька сія,
Грають хмароньки прозорі!
Глянь, красо моя!..
Глянь! Земля сріблом повита,
Гарная така;
Самоцвітами укрита
Сонная ріка.
Чуєш ти? В гаю чудова
Розляглась луна.
Гучно ллється соловйова
Пісня чарівна!..
Час розкошів, утішання
Дарять небеса!
Вийди ж! Вийди на стрівання,
Дівчина-краса!..
Вірші Олени Пчілки для дітей
Письменниця створювала твори для дітей, зокрема вірші, казки та байки, які допомагали молодому поколінню засвоювати моральні цінності.
Котик
А-а, котку,
Не лізь на колодку,
Бо заб’єш головку,
Та буде боліти,
Нічим завертіти —
Одна біла хустина,
Як та павутина,
Та й ту діти взяли,
На ляльки подрали,
Ляльок наробили,
Куток засадили.
Морквяний вовк
Їхав вояк морквяний,
Коник буряковий,
Кожушина оріхова,
Жупан лопуховий;
Пістолети з качана,
Кулі з бараболі,
А шабелька з пастернаку,
А піхва з фасолі.
Їде, їде вояченько,
Під ним коник скаче.
Надибали його свині:
«Злізай-но, вояче!»
Він вихватив пістолета.
Став свиней стріляти, –
Свині кулі похватали,
Нічим воювати!
Він вихватив шабельку,
Став свиней рубати,
Свині шаблю погризли,
Нічим воювати!
Гарбузова родина
Ходить гарбуз по городу,
Питається свого роду:
— Ой, чи живі, чи здорові
Всі родичі гарбузові?
Обізвалась жовта диня,
Гарбузова господиня:
— Іще живі, ще здорові
Всі родичі гарбузові!
Обізвались огірочки,
Гарбузові сини й дочки:
— Іще живі, ще здорові
Всі родичі гарбузові!
Обізвалася квасоля,
А за нею й бараболя:
— Іще живі, ще здорові
Всі родичі гарбузові!
Обізвались буряки,
Гарбузові свояки:
— Іще живі, ще здорові
Всі родичі гарбузові!
Обізвався старий біб:
— Я іздержав увесь рід!
Іще живі, ще здорові
Всі родичі гарбузові!
Ой ти, гарбуз, ти перістий,
Із чим тебе будем їсти?
– Миску пшона, трошки сала,
От до мене вся приправа!
Зайченятко й хлопʼятко
Зайчик сірий плиг та скок
З поля чистого в лісок.
Через пень, рівчак, колоду;
Ненароком якось в воду,
Спотикнувшись, зайчик — бух!
Де не взявся тут пастух:
Невеличке те хлоп’ятко
Пасло в лісі десь ягнятко.
Отже, скинувши торбинку
Та полатану свитинку,
Хлопчик кинувся в озерце.
А в зайчатка з жаху серце,
Як та пташка, в грудях б’ється!
Та хлоп’я собі сміється:
— А, попався, небораку!
Ще не вмер ти з переляку? —
Бідні сіренькі зайчата!
Небезпечно їм гуляти!
Хто що хоче з ними робить:
Б’є з рушниці, псами гонить,
А до того ще й глузує,
Бо ніхто не зна, не чує,
Як ті зайчики вмирають,
Скільки мук вони приймають!..
Ухопив зайча за вуха,
Хлопчик потім скільки духу
З ним на берег випливає,
Де зайча подіть шукає.
Бідний зайчик, як билина,
Весь тремтить — лиха година,
Як на світ він народився,
Краще б був він утопився!
Тут замислилось хлоп’ятко:
«Що, як був би я — зайчатко?
Чи то й я б так всіх лякався,
Доки в руки не попався?
Та й з мене б так глузували?
Вбили б, шкурку теж зідрали?..
Як тужила б моя мати!»
У хлоп’яти оченята
Заблищали, мов росою,
Несподівано — сльозою.
— Ну, мій зайчику, на волю!
В ліс біжи по чистім полю!
Плигай знов собі та грайся,
Од людей гаразд ховайся! —
Крикнув хлопчик, а зайчина
Плигнув з рук, як хуртовина,
Що не зміг би й пес догнати —
До своєї біг він хати.
Весняні квіти
Весна-чарівниця,
Неначе цариця,
Наказ свій послала,
Щоб краса вставала.
І проліски, й травка,
Зелена муравка,
І кульбаба рясна,
Й фіалочка ясна,
Всі квіти весняні,
Веселі, кохані,
З-під листя виходять,
Голівки підводять
Од сну зимового
До сонця ясного!
Ті квіти дрібненькі,
Мов дітки маленькі,
Розбіглись у гаю:
Я їх позбираю
В пучечок докупки —
Для мами-голубки!
Сон
Приснився сон малій Марусі,
Що вже у білому кожусі
Прийшла сама Бабусенька зима —
І рукавами в полі має,
Замети сипле-насипає.
Садки у інеї стоять,
Доріжкою санки риплять…
Маруся з братиком у хаті,
Тепер на волю не багаті,
Лиш ту собі потіху мають,
Що дивні квіти розглядають —
Ті квіти білі на шибках,
Мов у якихось дивних снах,
Химерне листя розстилають.
І тільки всього…
Сумно з хати
Марусі в вікна виглядати.
Дивна хатка
Іду я та й іду,
Аж стоїть хатка на льоду:
Сама книшова,
Стріха цибульова,
Млинцем зачинена,
Ковбасою заіцепнена,
Салом замикана,
Маслом запечатана.
Лизнув я масла — відпечаталось,
Гризнув ковбаси — відщепнулося,
Над’їв млинця — відчинилося.
Увійшов я в хатку,
Скинув сиву шапку,—
Аж там таке, матінко, яке!
Яєшня шкварчить,
Тоненько пищить,
А пироги вбоки,
Вареники вскоки,
По столу гасають,
Гопки витинають!
У миску влітають,
В сметані потопають!
Я ж над ними ласку мав,
По одному витягав,
У бездонний глечичок складав.
А яєшня все шкварчить
Та тонесенько пищить!
Мусив її рятувати,
На стіл з печі добувати;
Як став її викладати,
Перестала вона грати —
І шкварчати, і тонесенько пищати!
Так мені трапилося
У тій хатці на льоду,—
Пішов же я веселенький,
Співаючи «ду-ду-ду!».
І смішная, і втішная
Тая хатка на льоду!
Олена Пчілка залишила значний слід у розвитку української культури та літератури. Вона не лише створювала власні твори, а й активно популяризувала українське слово, формуючи літературну традицію, що сприяла національному пробудженню. Її творчість і діяльність є яскравим прикладом служіння своєму народу.
