Анатолій Качан — один із найулюбленіших українських поетів, чий вірш вражає своєю простотою та глибиною. Його твори здатні захопити серця дітей та дорослих, переносити у світ дитячих мрій і переживань. Вірші Анатолія Качана сповнені яскравих образів природи, дружби та радості, що робить їх надзвичайно близькими та зрозумілими для юних читачів. У цій статті ми розглянемо найкращі вірші цього талановитого поета, які здатні наповнити дітей позитивними емоціями та натхненням.
Анатолій Качан дитячий поет
Анатолій Качан — український дитячий письменник, який розпочав свою кар’єру у 1970 році. Його перша збірка «Джерельце» вийшла у 1975 році, після чого він став автором численних поетичних книг, переважно виданих у видавництві «Веселка». У його творчому доробку налічується 17 книжок, у яких представлені різноманітні жанри дитячої поезії. Серед них ігрові, розважальні твори та етнопоезія, що допомагають дітям пізнавати українську культуру. Качан вміє легко і зрозуміло донести до юних читачів важливі істини, що робить його творчість близькою та улюбленою.
Добірка віршів Анатолія Качана
Вірші Анатолія Качана вражають своєю різноманітністю та глибиною, адже вони охоплюють широкий спектр тем і жанрів, що цікаві дітям. Його твори наповнені теплом, добротою і життєвим оптимізмом, що робить їх улюбленими серед маленьких читачів. Кожен вірш Качана — це маленька подорож у світ дитячих мрій та фантазій, яка залишає яскравий слід у серцях юних слухачів.
Море грає, море грає,
Хвиля хвилю доганяє:
Наступає їй на п’яти —
І не може наздогнати.
З неба чайки білокрилі
З криком падають на хвилі
І хапають, мов пір’їнку,
На льоту із хвиль рибинку.
Ген у морі яхта біла
Ловить вітер у вітрила.
А на кручі біля хати
Дві тополі височенні
Хочуть вітер упіймати
В паруси свої зелені.
А з полів на косогорі,
З володінь перепелиці
Линуть-котяться до моря
Хвилі ярої пшениці.
Десь отам на виднокрузі,
Коли дмуть вітри південні,
Зустрічаються, мов друзі,
Хвилі сині і зелені.
Море грає, поле грає,
Хвиля хвилю доганяє:
Наступає їй на п’яти —
І не може наздогнати.
Як повіє
Із Криму теплом,
Будить трактор
Поля за селом.
Цілий день
Із димком голубим
Білі чайки
Кружляють над ним.
І вирує
За плугом рілля,
Наче слід
Од гвинта корабля.
Кружляє над нами
Насіння крилате,
Радіє насіння,
Що вміє літати.
Це клени високі
З осінньої гілки
Синів проводжають
В далеку мандрівку.
І згадують сумно
Дерева бувалі:
Колись і вони
Над землею літали!
— Ми знову знялись би,
Як наше насіння,
Та роки не ті,
І тримає коріння…
Кружляє у небі
Насіння крилате,
Радіє насіння,
Що вміє літати.
Одна насінина
З кленової крони
Довірливо сіла
Мені на долоню.
І каже:— Я довго
Блукала над містом,
Але на асфальт
Не наважилась сісти.
Благаю, мій друже,
Якщо це не важко,
Візьми й посади мене
В землю, будь ласка.
Я виросту кленом
У нашому краї
І шумом зеленим
Тебе привітаю.
Щодня через леваду,
Через кленовий міст
Шле яблунька із саду
Мені за листом лист.
Сьогодні на світанку
Дізнався я з листів,
Що яблунька-мерзлянка
Боїться холодів.
Із в’язкою соломи
Подався я у сад
І яблуньку знайому
Закутав аж до п’ят —
Щоб у зимову пору
На ніжнім стовбурці
Не обгризали кору
Морози і зайці.
Шле яблунька зимою
Останній лист мені:
“У гості із бджолою
Я жду вас навесні”.
Коли акацій майський цвіт
Запах на березі крутому,
З далеких мандрів теплохід
Вертався поночі додому.
За бортом – хвилі вороні
І море в темряві гуркоче.
Та ось, як вогник у вікні,
МаЯк заблимав серед ночі.
Він випромінював тепло,
До себе кликав крізь негоду.
І дужче битись почало
Залізне серце теплохода.
Світив цей вогник-рятівник
І моряку біля штурвала,
Але дивитися в той бік
Сльоза солона заважала.
Бо то мигав для моряка,
Манив на берег батьківщини
Не просто вогник маЯка,
А перший вогник України.
Ціле літо по краплині
Сонце ми збирали,
Обережно у корзини,
В кошики складали.
Зашуміли в косовицю
Ниви урожайні —
Це забили у пшениці
Крилами комбайни.
Трактори заскиртували
Сонячне проміння,
І над полем заблищало
Срібне павутиння.
Все тепло своє за літо
Сонце розгубило,
Ним земля тепер зігріта.
Відпочинь, світило!
Ще горять його краплини
В яблуках із саду,
В стиглих кетягах калини,
В гронах винограду.
Прилетіли омелюхи,
Раді кожній гронці,
Заспівали в завірюху
Пісеньку про сонце.
Піднявши на щоглі вітрило нове,
До синього моря хмарина пливе.
На свіжому сіні лежу я в лугах
І заздрю хмарині в ясних небесах:
Хмарино, хмарино, я теж би хотів
Побачити море хоч раз у житті…
Як жаль, що над морем вже стільки років
Без мене мигають вогні маяків.
Як жаль, що до моря усі ці роки
Без мене несли свої води річки.
Без мене впадають у море й тепер
І тихий Дунай, і Дніпро, і Дністер.
Без мене до моря і вдень, і вночі
Летять восени журавлині ключі.
Без мене, без мене, без мене туди
Пливуть кораблі та біжать поїзди.
Я радий, хмарино, що зможеш хоч ти
Під білим вітрилом до моря дійти,
Скупатись у морі, умити сади,
Набрати з Лиману м’якої води.
У цій дивовижній мандрівці-плавбі
Попутного вітру бажаю тобі.
А будеш в Одесі, про мене згадай
І Чорному морю привіт передай.
Скажи, хай чекає на мене в порту,
Коли біля моря сади зацвітуть.
Степ широкий, а навколо –
Синій небокрай.
Поїзд дав колесам волю.
Крикнув: «Про-ща-вай!..»
А назустріч, від Херсона,
Рушили степи.
І біжать навперегони
За вікном стовпи.
Ген тремтить під небокраєм
Марево в степах.
Білі села пропливають,
Мов на парусах.
Манить марево до себе,
Манить синій став:
Може, то уламок неба
У долину впав?..
Ті степи, ставки-дзеркала,
Синя далина
Ніби чимось прив’язали
Нас біля вікна.
По вагону шастав протяг,
І під стук коліс
В літню ніч заходив потяг,
Як у темний ліс.
Дрімають вогні у вагоні.
І тільки із рейками в лад
Неначе копитами коні,
Колеса всю ніч цокотять.
Комп’ютер, шкільні коридори,
Напевно, сумують одні.
«До мо-ря, до мо-ря, до мо-ря!..» –
Співають колеса мені.
Я на гойдалці гойдалася,
Наді мною угорі
Білі хмари хилиталися
І шуміли явори́.
А внизу до моря синього
Тихо воду ніс Дунай
З гір далеких, що вершинами
Підпирають небокрай.
Як на маятнику тихому,
Я на гойдалці пливла,
Білі руки небом дихали,
Ніби два мої крила.
Ось я — ластівка: без страху
Набираю висоту
І злітаю вище даху,
Вище яблуньки в саду.
Ось я чайкою чубатою
Понад хвилями лечу,
На льоту пісні вигадую
І співаю досхочу:
— Я на гойдалці гойдалася,
Наді мною угорі
Білі хмари хилиталися
І шуміли явори.
За нашим садом море грає,
Із берегами розмовляє –
То криком чайок над водою,
То гулом-гуркотом прибою.
А наш садок на косогорі
Щодня вітає Чорне море
Зеленим шумом тополиним
І щебетанням солов’їним.
По вулицях Одеси
В святковому вбранні
Акації-принцеси
Гуляють навесні.
Куди не глянеш вранці –
Акації цвітуть,
По тихій Молдаванці
До моря нас ведуть.
Над морем в майський вечір
Акації стоять,
Накинувши на плечі
Південний аромат.
З Приморського бульвару,
Мов сивий капітан,
В зелених окулярах
Вітає їх платан.
А з гавані Нептуна,
Як дівчині моряк,
Акаціям-красуням
Підморгує маяк.
Коли у білій тиші
Акації цвітуть,
Стає вночі світліше
У місті і в порту.
Шепоче хвиля хвилі:
«На берег подивись,–
Це знову ночі білі
В Одесі почались».
Усе щільніше тулиться до Бугу
Поголена косою сіножать.
Просвічуються наскрізь лісосмуги —
Сорочі гнізда можна рахувать…
Еники-беники, еники-беники,
Мама зварила ліниві вареники.
Мурка з-під столу нявкнула «няв!» —
Я їй лінивих вареників дав.
Боже мій милий, що з нею сталось:
Мурка весь день по підлозі качалась,
Потім заснула біля дверей
І перестала ловити мишей.
Еники-беники, еники-беники,
Сестри зварили ліниві вареники.
Жучка знадвору гавкнула «гав!» —
Я їй лінивих вареників дав.
Боже мій милий, що з нею сталось:
Жучка весь день на порозі валялась,
Потім заснула біля плити
І перестала двір стерегти.
Еники-беники, еники-беники,
Знову зварили ліниві вареники.
Я у вітальні друзів зібрав —
Миску лінивих вареників дав.
Боже мій милий, що з нами сталось!
Ми цілий день по вітальні валялись:
Хто на дивані, хто на стільці,
Хто із виделкою в лівій руці.
Сном непробудним всі ми спимо,
В школу не ходимо й бурмотимо:
«Еники-беники, еники-беники,
Мама зварила ліниві вареники…
Дивні квіти
Розпустились
На шибках вікна.
Це Морозкові
Приснилась
Уночі весна.
Ось і знову зима білоброва
Побілила поля і хати,
Заквітчала у іній діброву,
Через річку наводить мости.
Поспішає зима, поспішає,
Підганяє мороз, холоди:
Скоро, скоро з далекого краю
Рік Новий завітає сюди.
Під кружляння веселих сніжинок
Почали готуватись і ми,
Щоб зустріти при світлі ялинок
Найдорожчого гостя зими.
В нашу хату зайшов уночі
Дід Мороз із мішком на плечі
І говорить: “Із темних дібров
Я до вас дуже довго ішов…”
А мене бере сумнів чогось:
Хто насправді оцей Дід Мороз?
Може, він не із темних дібров?
А з бюро добрих послуг прийшов?
Дід Мороз ці думки відгадав,
Та ні слова мені не сказав.
Він лише мені руку потис —
І я інеем білим обріс!
Біля тихого Дунаю,
У саду навколо школи,
Невидимкою гуляє
Вітерець біля тополі.
Разом з Шумом у веснянках
І Шумихою в намисті
Сад шумить безперестанку
Молодим зеленим листям.
А у мене біля хати
Вітерець гортає книжку:
Не навчився ще читати,
Та вдає, що вміє трішки.
Ось він знов гортає жваво
За сторінкою сторінку, —
Видно, що йому цікаво
Роздивлятися картинки.
Вітерець понюхав м’яту,
Привітався з молочаєм
Та й побіг наздоганяти
Білий парус на Дунаї.
Знову сівалки в полях
Трудяться з ранку до ночі,
Знову на теплих вітрах
Жайвір у небі тріпоче.
Знаю: це він навесні
Співом поля засіває,
Щоб колосились пісні
Нашого хлібного краю.
До ласкавого сонця»
Що прогнало мороз,
Відчинились віконця
На гілках абрикос.
Виглядають, як діти,
Із віконець в садах
Абрикосові квіти
З молоком на вустах.
Проростай, зерно,
Із землі:
Вже вернулися
Журавлі
І над полечком —
Синя вись.
Проростай, зерно,
Не барись.
Знову зеленню
Вкрий лани,
Мідним колосом
Задзвени.
Проростай, зерно,
Виростай
На багатий наш
Урожай.
На городі, день при дні,
В голубій хустині
Садить мама навесні
Помідори, дині…
Ось до мами підійшов
Брат мій, говорійко:
— Що це садите ви знов?
— Огірки, Андрійку.
Тут Андрійко мимохіть
Замахав руками,
Далі каже:
— Ну садіть,
Та не кислі, мамо.
Навесні, коли бузок
Хоче зацвітати,
Виглядає ластівок
Наша біла хата.
Ми подвір’я підмели,
Висіяли квіти,
А весні допомогли
Яблуні білити.
І розчистили струмок,
Що тече з діброви…
До прильоту ластівок
Все у нас готово.
Знову росте в термометрі
Ніжним стебельцем ртуть,
І на чотири сторони
Буйно сади цвітуть.
А над садами білими
З хмари, що йде на Крим,
Склавши долоні рупором,
Пробує голос грім.
Тихо мені під вікнами
Яблунька шелестить:
— А відгадай-но, дівчинко,
В квітці якій дзвенить?
— Здрастуй, море!
Як тебе звуть?
— Звуть мене Чорним
За люті шторми.
— Чом же ти, море,
Синє в ці дні?
— Синє, бо небо
Скупалось в мені.
Синє тому,
Що зацвів і запах
Синій бузок
На моїх берегах.
З лісосмуг, де свищуть сніговиці,
Де не стало корму і тепла,
Перебрались лагідні синиці
У садки до нашого села.
В завірюху, ожеледь, морози
Стукають синиці у вікно,
З горобцями ділять на дорозі
Крихту хліба мерзлу і зерно.
Пригощав пташок я з годівниці
І почав нарешті відчувать,
Що для когось крихта — це дрібниця,
А для пташки — жить чи замерзать.
Чому вірші Качана особливі для дітей
Вірші Анатолія Качана вирізняються своєю простотою та зрозумілістю, що робить їх доступними навіть для найменших читачів. Поет майстерно використовує образні порівняння, які надають звичним речам нове звучання, допомагаючи дітям бачити світ у яскравих кольорах. Багато його творів мають чіткий ритм, завдяки чому їх легко запам’ятати й читати, мов пісеньки, супроводжуючи себе веселими рухами. У віршах панує атмосфера доброти та позитиву, що навчає дітей любити природу, людей і самих себе. Крім того, Качан порушує теми, які є актуальними для дітей, такі як сім’я, дружба та свята, що робить його творчість близькою і зрозумілою для юних читачів.
У творчості Анатолія Качана виразно проявляється багатогранність його поетичного світу, що містить такі чудові твори, як вірш Анатолія Качана “Світова павутина”, вірш Анатолія Качана “Море грає”, вірш Анатолія Качана “Рідні береги” та вірш Анатолія Качана “Сад над морем”. Ці вірші не лише захоплюють увагу дітей, а й допомагають їм зрозуміти важливість природи, дружби та сімейних цінностей. Поетичний стиль Качана, сповнений образності та мелодійності, робить його твори особливими та незабутніми для юних читачів.
