Іван Драч – один із найбільш впливових українських поетів другої половини 20-го століття, чиї вірші зачіпають глибокі філософські та соціальні теми , виражаючи не лише особисті переживання, але й загальнонаціональні трагедії та надії.
Поет відомий своїм новаторським підходом до української поезії, завжди торкався глибоких і вічних тем, серед яких кохання займає особливе місце. Його незвична форма написання і є коштовним камінням. У цьому матеріалі зібрані найкращі короткі вірші поета , вірші про кохання, які підкорюють серця читачів.
Найвідоміші вірші поета
Балада ‘’Соняшник’’
У центрі твору – образ соняшника, який символізує людину, яка прагне до світла, ідеалів та пізнання світу.
В соняшника були руки і ноги,
Було тіло, шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу,
і рвав у пазуху гнилиці,
І купався коло млина, і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце,-
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари на небі…
І застиг він на роки й століття
В золотому німому захопленні:
— Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба вам шкода?!
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.
“Тихий етюд“
Вірш наповнений глибокою філософією та символізмом. У ньому розкривається краса простоти, гармонія природи й спокійного плину часу.
Що несеш мені в тихому імені,
В зливі кіс, перевитій, важкій
Що нашепчуть вуста твої стримані
Несповитій тривозі моїй?
Чи над каннами над пломенистими,
Де я пісню твою перестрів,
Знов розсиплешся аметистами
З-під холодних і зламаних брів?
Що з твоїми словами невмілими,
Хто їх трунком гірким напоїв?.
І біжать між березами білими
Білі руки в тривоги мої…
“Міражі“
Вірш досліджує ідею міражів, які символізують недосяжні мрії, омани, які переслідують людину в житті. Він вчить наскільки важливо шукати істину у простих, але реальних речах.
Хижий вихор тне ножами,
Хиже сонце тяжко спить,
Сон виткими віражами
В міражі мої летить.
Мерехтять вони – облесні,
Чесним намірам чужі,
Безсловесні, безтілесні,
Надто знадні – міражі.
В них м’які льодисті пальці,
Крижанисті пазурі.
Думці, змореній весталці,
Душать шию в хитрій грі.
Душать ніжно – в напівсили,
Душать в пахощах імли.
Поманили, полонили,
Хижим раєм облягли.
В міражів сухотні груди,
Астматичний подих-пах.
Ефемерністю марудить
Хтось когось в пісних пісках.
І тому у вирі знади,
Ставши й на піски-ножі,
Знати, знати, завжди знати:
Міражі – це міражі…
“Балада про усмішку“
Іван Драч зображує усмішку як магічну силу, яка може змінювати життя та робити його кращим. Автор наголошує на тому, що усмішка – це важливий атрибут, який може допомогти пережити навіть найскладніші моменти життя.
Ваша усмішка — Ваша загадка, Олесю,
Вашу лагідну усмішку — ватру вуст —
Як Ви змогли пронести крізь фронти,
Крізь морози фашистського мору,
Як вберегли її світло дитинне,
Коли слава стріляла в її пелюстки
Зі ста золотих гармат?!
Так, я кажу тут лише про людину
І про знамено людини — про усмішку,
Взяту від мами Тетяни в полтавському полі.
Стома турботами скупану,
Стома журботами сушену,
Стома скорботами замиловану.
Та усмішка, та дивна дивина
Живе, як пташка, сонцеві підвладна,
В гніздов’ї вуст запечених.
Та усмішка хіба Дніпром рожденна,
Слухняна палітру і непокірна вітру.
Ви квити з квітнем — він Вам квіти,
А Ви йому —усмішку з уст в уста…
Сміється сонце. Сміх пече вуста.
Сміється пташка в пташки на долоні.
Сміється слава — очі поверта,
Свої очища в карому полоні.
Сміється сміх. Горить на рукаві.
Сміється так дитинно, стопричинно,
Сміється українно — ми живі,
І карим сміхом двері в світ розчинено.
Хто вмер од ляку, той усе згубив,
В лінійку жаху хай рівняє губи,
А молодість сміється в сто зубів —
Беззубі їй не виб’ють білі зуби.
Сміється розум. Аж пашить крилом.
Сміється дотеп, смутком перешитий,
Добро сміється над горбатим злом.
А доки ми сміємось — будем жити…
“Балада ДНК“
ДНК – перевірка родинних зв’язків. Поет висвітлив наукові відкриття у сучасному світі та присвятив баладу про ДНК відомим вченим.
Таємниці спадкоємності — жар-птиці переліт…
А протони і нейтрони теж в своїй орбіті?
“Еврика!” — кричали вже з десяток літ
Френсіс Крик і Джеймс Уотсон — два Колумби в мікросвіті.
Таємницю спадкоємності — ДНК –
Розшифровано молекулу – світання
В біології. Людина вже звика
Визначати спадкоємність. Намагання
Запрограмувати креслення білка!
Штучні організми через десять літ!
Біологія ракетно вирвалась в політ.
Фізика захекалась. В світі тишина.
І жар-птиця — таємниця — в темряві зрина…
Так атомний ваговоз
Гупотить в історії.
Міріадами погроз
Мозок він заморює:
Будуть армії, будуть штучні,
Будуть цуциками прирученими,
Будуть гвинтиками приреченими –
На хресті будуть поперечинами.
Завод по виробництву мозків.
Пане генерале! Для вашої армії
Навантажено тринадцять составів
Модернізованих мозків типу “Дегенерат”.
Можете рушати. Стривайте –
Пан президент хоче особисто
Вам вставити нову штучну клепку.
…Жухне жах на ножах,
На тривожних рубежах,
А над жахом виника
Ця балада ДНК,
Ламле стан тугим вужем,
Пересвистує ножем
Над солоним, мегатонним,
Безкордонним рубежем.
“Балада про вузлики“
Твір є закликом людей до творіння добра на світі. Робити добро не тільки для інших, а й для себе. Адже найголовніші нетлінні скарби людської душі — щедрість, доброта, чесність, працелюбство.
Була колись у мене баба Корупчиха,
Мені і досі її руки світять.
Була баба Корупчиха темна, неграмотна,
Мені і досі її руки світять.
Пекла баба Корупчиха пироги з калиною,
Мені і досі світ без неї темний.
Хто був голодний — приходив до Корупчихи,
Вона кожного вузликом наділяла.
Хто був холодний — грівся у Корупчихи
І виносив од леї вузлик у пазусі.
Хто був безсовісний, той лишався безсовісним,
А вона кожного вузликом наділяла.
Як насняться мені сни чорнюші —
Прийде Корупчиха, розв’яже вузлик,
Як насняться мені сни солодкі з калиною,
Прийде Корупчиха, зав’яже їх у вузлик.
Дуже журиться баба Корупчиха в могилі,
Руки їй склали, не може зав’язати вузлика.
Я не вірю у скатерки-самобранки,
Вірю у вузлики баби Корупчихи.
Сам їх бачив, сам їх розв’язував
І зав’язав їх навіки у пам’яті.
А Корупчиха білою хустиною запиналася,
Вузлика під шию ніколи не зав’язувала.
А ховали її у позиченій хустці,
Бо свої вона у вузлики пов’язала…
“Балада роду“
Іван Драч возвеличує рід і народ, які є непереможними, бо вони черпають свою силу з минулого, з досвіду предків, а також з надій на майбутнє, які покладаються на молодше покоління.
В мого роду — сто доріг,
Сто століть у мого роду.
Вичовганий старий поріг
Старій бабі в нагороду.
Сива стежка в сто доріг
Розлітається од хати.
Сто вітрів мій вік запріг
Сиву хату розхитати.
Сто скажених сивих бід
Та й сушило ж роду вроду,
Та не висхне зроду рід
Ні в погоду, ні в негоду,
Внучок тупцю тупотить,
Тупцю, внуцю, тупцю, хлопче,
Сто стежин у світ летить,
Він — сто першеньку протопче…
Роде рідний! Не стлумить
Нашу жилаву породу –
Сто вітрів в ногах лежить
Мого роду і народу…
“Балада творчості“
Іван Драч через цю баладу передає ідею, що творчість є важким, але необхідним покликанням. Поет має відчувати свою силу і непокору перед обставинами.
Сприймати світ всерйоз — твоя тяжка повинність
І лущити зерно з цупких його одеж,
Тож знову руш в заміс, в тягучу погодинність,
У святі самоти за пульсом глини стеж.
Таж з глини — вся земля, таж з глини — вся людина,
Невже її, плитку, перемісити всю?
Хай в корчах корчиться тверда лобата глина
З усіх жарких ярів, з усіх бридких усюд.
Занурюй кулани в її ядучу душу,
Їй поперек ламай, прасуй її хребта,
Хай чує твій екстаз, твою захланність дужу,
Твій моцартівський дим хай смалить самота.
Знай ситу міру зла й добра веселий голод,
Спізнай усе, як є, і хай сопе юрма…
То яс тільки глина є — ще все на світі голо,
То ж тільки глина є — людини ще нема…
Вірші про кохання
Іван Драч умів передати найтонші порухи людської душі, а його вірші про кохання завжди вирізнялися своєю емоційною глибиною та символізмом.
“Етюд кохання“
Вірш розкриває глибоке і багатозначне розуміння любові. З одного боку це одноманітне почуття, з іншого – нова історія у кожному моменті. У розумінні автора кохання це захоплива подорож у незвідані території, яке несе як задоволення, так і певний біль або захват.
Кохати — нові землі відкривати,
Нюанси свіжі й відтінки нові.
Кохати — це щомиті дивуватись,
Це — задихатись з подиву — любові.
Це — припадати до джерел незнаних
І дикої жаги не втамувати.
Порушувати дивовижні плани,
А потім дивовижніші сплітати.
Кипіти й згоряти од розпуки
І все спізнати, все знайти в любові —
Шалене щастя і пекельні муки…
Коли не маєш риб’ячої крові.
“Без тебе світ – це тьмавий морок”
Вірш виражає тугу, розпач і біль від розлуки з коханою людиною. Іван Драч показує, якою важливою є присутність цієї людини в його житті, і як вона наповнює його світ сенсом.
Без тебе світ – це тьмавий морок.
Без тебе не біжить вода.
Без тебе кожен камінь – ворог,
Подушка каменем тверда.
Без тебе сонце – повне ночі,
Без тебе ночі – без кінця,
Для тебе ж ночі я доточую,
Для тебе місяця – вінця.
Без тебе небо – повне криги,
Стоять в душі самі льоди,
Без тебе світ – це ж тільки крихти
Моєї зимної біди.
Без тебе, що мені без тебе –
Нема мене на всі світи…
Тож нахились блакитним небом,
Тож святом сонця освяти!..
Поетична особливість Івана Драча
Івана Драча варто читати з кількох причин:
- Емоційна насиченість автора
Драч здатен виразити складні емоції й переживання, поєднуючи глибокі філософські роздуми з потужним патріотичним зарядом. Це робить його твори доступними для кожного читача.
- Мовна майстерність
Поет використовував багатий поетичний лексикон, що робить його твори цікавими для широкої аудиторії.
- Інтимність та універсальність тем
Іван Драч умів порушувати теми, близькі не лише його поколінню, але й для читачів усіх часів.
Поезія Івана Драча — це світ, сповнений символів, ніжності та краси. Його твори нагадують читачеві красу простих моментів і силу почуттів, які є невіддільною частиною людського життя. Кожен вірш – це маленький шедевр, що розкриває таємниці серця.
