Діти — це джерело радості, натхнення і чистоти. Вони наповнюють наше життя яскравими емоціями, щирими посмішками та безтурботністю. Саме тому вірші про дітей завжди викликають теплі почуття та ніжність. Гарні вірші про дітей передають найтонші відтінки дитячого світу, сповненого мрій та фантазій. У цій статті ми зібрали найкращі віршики про дітей, які точно подарують вам багато позитивних емоцій та стануть джерелом натхнення для кожного, хто любить дитячий світ.
Чому вірші про дітей такі особливі
Вірші про дітей мають особливе місце в поезії, адже вони втілюють чистоту, надію та радість дитинства. Поети часто використовують цей жанр, щоб передати невимушеність і щирість дитячих переживань, зображуючи світ очима малечі. Діти сприймають навколишнє середовище з неймовірною цікавістю та безпосередністю, і це знаходить відображення у віршах. Такі вірші здатні викликати теплі емоції у читача, нагадуючи про важливість простих радощів життя. Вони часто містять моральні уроки, які можуть бути корисними не тільки дітям, а й дорослим.
Красиві вірші про дітей
Красиві вірші про дітей завжди відображають їхню невинність, щирість і безмежну допитливість, відкриваючи перед нами світ дитячих мрій і радості.
Як любо голос дітвори
Лунає весело в дворі!
Радіє сонце із гори
Оцій малесенькій зорі.
Там сміх – казкові голоси,
Ожвавлюють безвинно двір
І від дитячої краси,
Між нас, все більшає довір.
Де діти – там нема пітьми,
Там світлим є завжди життя
І молодіє світ дітьми,
Оновлюється в нас буття!
Хай любо голос дітвори
Лунає весело в дворі!
І що про них не говори,
А діти – у своїй порі!
По сонячній доріжці
Біжать, стрибають ніжки
Хто то біжить? Дитятко?
А може козенятко?
Біжить то – мій синочок,
Малесенький росточок,
Тонесенький пагінчик,
Яснесенький промінчик.
Це він біжить до мами,
Злякався до нестями.
– Там щось сидить страшенне
Зелене й здоровенне.
Сховалось в лопухах
Й повторює: Ха – Ха.
– Мій дорогий, синочку,
Не бійся, янголочку,
Великі в страху очі.
То – жабеня регоче.
Я хотів би страшенно,
як хочете знати,
все у світі по-своєму
знову назвати!
Я назвав би волошку тоді
голубинка,
щоб дорослі ще більше
її полюбили.
А хлоп’ят і дівчат
я б назвав
любенята,
щоб іще веселіше
було їм гуляти.
Я б ласкаву тополю назвав
лопотуля,
щоб вона для птахів
дарувала притулок.
А бабусю
назвав би тоді я
любуся,
щоб світилася ніжністю
кожна бабуся.
І цвіли б любенят
голубникові очі,
і любусі
гуляли б із ними охоче,
а над ними
співала б собі
лопотуля,
і цю пісню її
всі б навколо почули…
Та речей безіменних
на світі нема.
Жаль,
що є вже для всього давно
імена…
Моя Україно,
Квітуча державо,
Для доньки і сина
Співаю я славу.
Для тих, хто сьогодні
Лиш крила здіймає,
Хто в серці гарячім
Надію плекає.
Для вас моя пісня,
Для вас мої мрії.
Летіть у світання,
В світ щастя й надії.
Для вас, мої рідні,
Всі поклики світу.
Для вас, молодії,
Співають всі квіти.
Ви щастя й надія,
Ви наше майбутнє.
Летіть в своїх мріях,
Творіть незабутнє.
Це ваші плекання,
Це ваша робота
Розтоплять і зрання
Під сонцем скорботи.
Ваш чистий світанок,
Серця, мов багаття,
Малюють серпанок.
Злітайте же, браття.
Чудасія у Богдана:
За ним полює каша манна –
В дитсадочку, навіть вдома…
Що робити – не відомо!?
Врятуватись як Богдану
Підказала мудра мама:
Щоб узяв велику ложку –
Й каші вже лишилось трошки…
Вчиться Аня рахувати –
Все рахує, що є в хаті:
Вона знає – їй два рочки,
Що у ляльки є два очка,
Є у зайчика два вушка…
Все рахує щебетушка.
Дівчинка з лялькою
За вікном сидять сороки,
Гомонять щось білобокі.
Наша дівчинка із хати
Хоче їх порахувати.
Лиш: “Один.”- сказать успіла,
“Два”- сорока полетіла.
Олеся не любить взувать босоніжки,
Любить, щоб в неї були босі ніжки.
Мама сварила: “Пораниш ти ніжку!
Олеся, негайно взуй босоніжки.”
Олеся слухняно взула на ніжки
Рожеві гарненькі свої босоніжки.
Та тільки ногами ступила на землю,
Казати Олесі було щось даремно.
Закрились за мамою двері у хату –
Олеся зняла босоніжки завзято,
Розкидала їх по надворі,
Щоб ніжки гуляли на волі.
Біжить по травичці, біжить по доріжці,
Аж тут об камінчик ударились ніжки.
Олеся заплакала – боляче ніжкам.
Тепер вона завжди взува босоніжки.
Погода надворі гарна така,
Зліпимо зараз сніговика.
Шапку Софійка йому одягла,
Шарф на шийку укутать змогла:
Очі у нього – це дві вуглинки,
Тато для носа виніс морквинку.
Софійка його обняла і шепоче:
“Тут йому сумно – у хату він хоче.”
Тато сміється: “Ми зробимо руки –
Хай собі гріється, робить хай трюки.
Віника дам. Замете – тепло стане,
Бо у хатині він миттю розтане.”
У дружній родині — щаслива дитина,
Бо є в неї мама і тато.
Любов’ю осяяна кожна хвилина
І радістю повниться хата.
У дружній родині — щаслива дитина,
Бо братики є і сестрички.
Похмурого дня і у сонячну днину
В них усмішки сяють на личках.
У дружній родині — щаслива дитина,
Бабусі, дідусі рідненькі
Внучат обіймають, дітей научають
Любити Вкраїноньку-неньку.
У дружній родині — мир, злагода нині,
Щасливі дорослі і діти!
Нехай кожна днина в хорошій родині
Теплом буде завжди зігріта!
Мама, тато, дід, бабуся –
Всіх назву, не помилюся,
Старший братик і сестричка –
В нас сімейка невеличка.
Не спиняйте, бо зіб’юся:
Мама, тато, дід, бабуся…
Старший брат, сестра і я –
Отака у нас сім’я.
Запитала раз Катруся
У сивенької бабусі:
«Що у світі наймиліше,
А відтак найголовніше?»
Усміхнулася старенька
Та й промовила: «Рідненька,
Як бабуся і як мати
Можу впевнено сказати,
Що для всіх батьків у світі
Наймиліші їхні діти,
Для малечі, навпаки,
Їхні люблячі батьки».
Два слова чарі́вних — лиш мама і тато,
А скільки любові у них і тепла!
Вони для дітей означають багато,
Щоб щастя іскрилось і радість цвіла.
Бо тато і мама — це рідні нам люди,
Рідніших у цілому світі нема.
З батьками дитина захищена буде,
І душу дітей не остудить зима.
Два слова крилатих — і серце радіє!
Й летить наче пташка в ясне майбуття.
Вони нам дали і натхнення, й надію,
Й найбільше у світі — це наше життя!
Розкажу вам, друзі, я,
Що таке моя сім’я.
Разом дружно проживаємо
І пісні про це співаємо.
Люба матінко моя —
Як пишаюсь нею я!
В неї рук золотії.
Серцем кожного зігріє.
Тато сильний і завзятий —
Він господар в нашій хаті.
Все майструє, все ладнає,
Бо для всього хист він має.
Дід і бабця — у пошані,
Вони праці ветерани.
Всіх онуків міцно люблять.
І як пташенят голублять.
Є у мене ще й брати —
Кращих в світі не знайти.
Ось і вийшло всіх сім «я»
Знайте, це моя сім’я.
Усе незвично. В школу йде дитина.
Батьки ведуть за руку в перший клас.
Тривога й страх у серденьку постійно,
Що буде потім, там покаже час.
А на щоці небажана сльозина,
Бо як там буде? Парту з ким ділить?
Розгублена й налякана дитина,
Бо це для неї незбагненна мить.
Та ти не бійся, сонечко маленьке,
Все буде добре, тільки не страшись.
Йди по життю упевнено й легенько
І наполегливо та з радістю учись.
Учитель буде щиро й мудро вчити,
Розкриє всі дороги і путі.
Покаже, як правдиво в світі жити,
Як труднощі долати у житті.
Навчить всьому найкращому, що треба,
І подарує мрію і політ.
Прихилить до душі твоєї неба,
Щоб ти успішним відправлявся в світ.
Іди до школи радісно й щасливо,
Стежиною випробувань, удач…
Наука — це найбільше в світі диво!
Іди сміливо в школу і не плач…
Батьки і діти — це любов і сльози,
Це вічне щастя і одвічний біль.
Це сонце і тепло, сніги й морози,
Мед на вуста й на вічні рани сіль.
Як на троянді — колючки і квіти,
Так і в житті є радість і печаль.
Високі мрії й дуже різні діти…
Чомусь таке трапляється, на жаль.
Всім хочеться все мати в ідеалі,
Причому водночас і без зусиль.
Щоб щастя без труда та без печалі
Пливло саме у руки звідусіль.
Та у житті такого не буває.
Запам’ятати треба в чому річ:
Зоря щаслива лиш тоді засяє,
Якщо трудитись будеш день і ніч.
А діти — це і щастя, і турбота,
Відповідальність і тривога теж.
Без відпочинку й вихідних робота,
Любов така, яка немає меж.
Болить душа… А як їй не боліти,
Як бачиш, що навколо тільки зло…
Ідуть в садочок чи до школи діти
І їм потрібні ласка і тепло,
Любов батьківська, мамина турбота
І щире слово, що від серця йде.
В батьків — лиш заробітки і робота,
Та не біда аби лиш це було.
А то пияцтво очі засліпило,
І ненависть, та заздрість, як пітьма.
Дістати гроші легко закортіло
І щоб удача в руки йшла сама.
Тому на серці зло, а тут ще діти —
Забрати з школи і кудись вести.
Від цього як батькам таким радіти?
Від цього можна з розуму зійти!
Тож матюки й прокльони — на дитину!
Руками й криком вибити усе…
То ж мудрий навіть у скрутну хвилину,
Такого слова в простір не несе…
А тут татусь ллє на дитину мати,
Такі добірні, хоч крізь землю йди…
А потім що з дитини тої взяти?
Вона й себе вестиме так завжди.
Погляньте! З ранцем — тато поспішає,
Позаду хлопчик підтюпцем біжить.
Його за руку тато не тримає…
Спіткнувся хлопчик, падає умить.
І тут прорвало татуся, прорвало.
Тож словоблуд понісся, аж трясе…
Але цього йому здалося мало,
Він б’є малого, вибиває все…
Хлоп’я мовчить, бо звик, мабуть, мовчати,
Лиш страх в очах і біль в душі його.
А от мені вже хочеться кричати,
Чого у нас батьки такі? Чого?
То ж як би в школі вчитель не старався,
Яка б методика у нього не була
І як змінити світ не намагався,
Все марно, як в сім’ї нема тепла.
Якщо в родині матюки й прокльони,
Побої, зло, горілка, мов ріка…
Як ні на що немає заборони,
То буде доля у дітей яка?
І як учитель зможе їх навчити?
Як пояснити, що то доброта?
Учитель хоче неба прихилити,
А у сім’ї дитина — сирота…
В серця дитячі добрість засівайте,
Любов безмежну, світло і тепло.
І людяність, та щирість в них плекайте,
Та виривайте в зародку все зло.
Прополюйте неробство, заздрість, лихо,
Та лінь і хіть, гординю й інше все,
Що душу ссе і піднімає пиху,
Й людину в прірву згодом занесе.
Про душу дбайте, поки ще дрібненькі,
Плекайте, наче паростки малі…
Щоб виросли і мудрі, і міцненькі
І йшли упевнено і твердо по Землі.
Насичуйте любов’ю й добротою,
Серця і душі, щоб людьми були.
І розумом та мудрістю земною,
Щоб по життю упевнено ішли.
Бо що засієте, те будете й збирати.
Посієте бур’ян — не буде в вас зерна…
А хочеться ж усім плоди чудові мати…
Така ото історія сумна…
З дітьми частіше треба говорити
Про все на світі, про добро і зло…
Вони повинні просто вчитись жити,
І щоб життя в них радістю цвіло.
Постійно з ними спілкуватись треба,
Тлумачити їм істини прості,
Щоб світ пізнати в них була потреба,
Щоб знали, що робити у житті.
Дітей потрібно усьому навчати:
Культурі, що до нас з віків прийшла,
Про людяність і чесність розказати —
Це щоб душа в них світлою була.
Батькам із дітьми треба поруч бути,
Підтримати в хвилини нелегкі,
Поцілувати й міцно пригорнути,
І захистити їх у дні важкі.
З дітьми постійно треба розмовляти,
Щоб розуміли мову і слова.
І біль чужий уміли відчувати,
Й душа була чутлива і жива…
Дітей навчити треба говорити,
Щоб слово правди в дивосвіт несли.
Їх щохвилини треба вчити жити,
Щоб в світі цім хорошими були.
Ви ж будете із ними доживати,
Тож дайте їм свою любов й тепло.
Щоб вас вони уміли пригортати
Й усім вам затишно і радісно було.
Дітей непросто у житті ростити,
Непередбачуваний світ летить…
Батькам дітей навчити треба вміти
В нім праведно й не віртуально жить.
І бути чесним, жити справедливо,
Нести в душі чарівність, сонця цвіт,
Великої любові світле диво,
І світлим та натхненним йти у світ.
Це нелегке завдання, зрозуміло,
Але — це діти, ви для них батьки.
Дітей виховувати треба вміло
І вийде все, старанням завдяки.
Як сонце в їхні душі закладете
І доброту, та радісний політ.
Тоді своїх дітей не підведете,
Вони достойними підуть у світ.
Вам соромно за них тоді не буде,
Бо діти з честю всі шляхи пройдуть.
Їх будуть цінувати добрі люди,
Вони вам першим руку подадуть.
Бо виховання йде від мами й тата,
Й тих цінностей, що в душі закладуть.
Любові ж не буває забагато —
Вони з цим багажем в життя підуть.
І будуть випромінювати світло,
Тепло, любов, турботу, доброту…
Щоб все життя навколо них розквітло,
То ж пам’ятайте істину просту
І прикладом для донечки і сина
Ви будьте завжди в щасті і біді.
До всіх батьків вимога ця єдина,
І поки ще пташата у гнізді,
Любіть їх щиро, ніжно і натхненно,
Даруйте добрість, всю красу Землі.
Бо діти — диво, світле, сокровенне,
Вони ще ваші, поки ще малі…
А підростуть — у них свої стежини,
Свої ідеї, мрії і путі.
Але батьки для кожної людини
Найважливіші в їхньому житті.
Вік підлітковий… Юності зоря…
Пора зростання, де усе бентежно…
Ти вже готовий підкорить моря,
Ну, а тобі всі кажуть: «Обережно!»
А в тебе крила для польоту є,
І ти готовий в небеса летіти,
Вже довести всім хочеться своє…
А люди твердять: «Ви ще тільки діти!»
Кров закипає, аж горить усе
І ти готовий без страху до бою!
І сила вдаль тебе кудись несе…
А люди кажуть: «Ще батьки з тобою!»
Ти хочеш зразу підкорити все,
І майже знаєш, як у світі жити…
Тебе на крилах мрія вдаль несе,
А люди твердять: «Треба заслужити»…
А впевненість, немов бамбук росте,
То треба на слова оті зважати?
Бо люди кажуть знову щось не те:
«Для успіху ще досвід треба мати!»
А ти злетіти хочеш в небеса,
Майнути вдаль, де заборон немає,
Де тільки воля, щастя і краса…
А як там буде, юність ще не знає…
Короткі вірші про дітей
Короткі вірші про дітей передають найніжніші емоції та почуття в простій і зрозумілій формі, зачаровуючи своєю легкістю і теплом.
Ми – України діти,
Ми сонечком зігріті.
Батьківщину любим дуже,
Між собою міцно дружим.
І николи, і ніде
Друзів ми не підведем
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.
Тільки вийшла
Наша Соня з хати —
Сонечко повз вишні
Сіло аж за гай,
Мов хотіло
В піжмурки пограти,
Мов гукало:
«Спробуй відшукай!»
Кожному в пісочниці
Дуже грати хочеться,
Бо не просто в ній пісок:
Тісто в ній на пиріжок.
Для фортеці цегла в ній.
Для машин — гараж новий.
Ось чому в пісочниці
Всім пограти хочеться.
У нашого хлоп’ятонька
Блакитні оченятонька,
Волоссячко м’якесеньке,
А личенько білесеньке.
І зайчики, і пташечки,
Й малесенькі комашечки
Хотіли б з ним погратися,
Та страшно їм озватися.
Вова вивчив всі слова
Заболіла голова.
Потім Вова відпочив.
Потім дерево садив.
Недарма він все робив —
Вову вчитель похвалив.
Гнат та Ганна – друзі щирі,
І завжди живуть у мирі!
Ганнуся Гната пригощає,
А Гнат Ганннусю захищає!
Гарно, коли друзі є,
Радіє серденько твоє!
Аня вийшла на поріг,
А навколо – білий сніг.
Вона мружить оченята,
Сніг бере у рученята,
Ну, а сніг – водою стік:
Кап з долоньки, та й утік.
Вереда малий Романко
Не їсть кашу-манку зранку.
Мама просить: – За бабуню!
За татусика! Дідуня!
А Романко: – Ой, не тре-еба!
Хай самі їдять за себе.
Ти купи цукерок їм –
От тоді за них я з’їм!
Хотіла Марічка звити віночок
Із квітів, що в полі рясніли барвисто,
Торкалася їх, і враз пелюсточки
Далеко у небі зникали навмисно.
Метелики-квіти кружляли в таночку,
Марічка співала, сміялася дзвінко,
Та раптом метелики сіли віночком –
Уквітчана в дівчинки стала голівка
Я зранку сонцю посміхнуся,
Хай і воно веселим стане,
Так міцно обійму матусю —
Найвеселіший день настане…
В’яжу, в’яжу рукавички,
Для маленької сестрички.
Шию, шию для Мартусі
Гарну ляльку в капелюсі.
А для братика малого
Коня ліплю, мов живого,
Будуть раді малюки,
Будуть гратись залюбки.
Вам за мить «уважний» Вова
найспритнішу гаву зловить:
цим мистецтвом Володимир
досконало володіє!
Ще б учитись добре міг
був би кращий
від усіх…
Як дванадцята настала,
Лялька тишу перервала,
Хоч Маруся вже заснула,
Та крізь сон таки почула:
Каже лялька ляльці: “Дзуськи,
Не піду я до Маруськи
Від садочка до криниці
Мама садить полуниці.
Мамі я допомагаю,
Полуниці поливаю.
Каже мама: — Любий Грицю,
Будеш їсти полуницю!
Спіть, діточки, спіть,
Віченька стуліть!
Дрібен дощик стукотить,
Вікнам казку гомонить…
Дрібен дощик пада там,
А тут тихо, тепло нам.
При матусі рідненькій,
У світличці чистенькій,
Спіть, діточки, спіть,
Віченька стуліть!
Вірші про дітей займають особливе місце в літературі, адже вони здатні торкнутися найглибших струн душі. Зворушливі вірші про дітей часто викликають емоції до сліз, передаючи невимушеність і чистоту дитячого сприйняття світу. Короткі, красиві рядки можуть стати джерелом натхнення не лише для малечі, а й для дорослих, нагадуючи про важливість любові, доброти та безпосередності у житті. Ці вірші не тільки розважають, але й вчать, допомагаючи кожному з нас зберігати в серці частинку дитинства.