Василь Симоненко — один з найвидатніших українських поетів, який залишив за своє життя величезний культурний та інтелектуальний спадок. Його творчість особлива, та вирізняється щирістю, патріотизмом, і глибоким проникненням в людські почуття.
Його твори — це виклик буденності, заклик до людяності кожного і кожної, й усвідомлення своєї самоідентичності. У цій статті розглянемо найяскравіші аспекти, вірші, та творчість відомого поета: його вірші про кохання, Україну, та життя.
Вірші Василя Симоненка про кохання
Тема кохання, відома всім, та в усі часи та епохи. У творчості поета, кохання є завжди проникливим й чуттєвим. Симоненко не лише описує романтичну частину, а й досліджує глибину почуттів, відданості та жертовності. Його любовна лірика дуже щира, і різнобарвна, як і саме кохання. Воно може бути наповнене смутком, але почуття, і саме кохання є завжди справжнім.
Ось найяскравіші приклади його творів:
“Ну скажи — хіба не фантастично…”
У цьому творі автор дуже гарно і майстерно передає захопленість краси коханої, яка здається йому маревом та чудом. Сама ж поезія наповнена світлом і радістю від кохання.
Ну скажи — хіба не фантастично,
Що у цьому хаосі доріг
Під суворим небом,
Небом вічним,
Я тебе зустрів і не зберіг?
Ти і я — це вічне, як і небо.
Доки мерехтітимуть світи,
Будуть Я приходити до Тебе,
І до інших йтимуть
Горді Ти.
Як це все буденно!
Як це звично!
Скільки раз це бачила Земля!
Але ж ми з тобою…
Ми не вічні,
Ми з тобою просто — ти і я…
І тому для мене так трагічно
Те, що ти чиясь, а не моя.
“Ти знаєш, що ти — людина?”
Вірш є одним з найвідоміших віршів Симоненка, та в цілому українських поетів й письменників. Його часто асоціюють з філософським роздумами, у ньому можна відчути мотив любові до кожної миті, життя, до важливих і близьких людей.
Ти знаєш, що ти — людина.
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
“Я тобі галантно не вклонюся”
У цьому вірші автор зміг передати водночас пристрасть, та силу почуттів, які виходять за кордони звичайної ввічливості. Кохання у творі — глибоке, і при цьому не просте.
Я тобі галантно не вклонюся,
Комплімента зроду не зліплю,
Тільки в очі ніжні задивлюся,
В них свою тривогу утоплю.
І коли химерною габою
Спеленає землю довга ніч,
Довго серце тужить за тобою,
Довго сон мені не йде до віч.
Довго білі таємничі крила
Обвивають маревом видінь,
І стоїш ти крихітна, і мила,
І прозора, мов ранкова тінь.
І палають, ніби стиглі вишні,
Владно підкоряючи собі,
Губи неціловані і грішні,
Очі божевільно голубі.
“Вона прийшла”
Поезія, у якій Симоненко описує образ коханої жінки, використовуючи яскраві й несподівані порівняння. Її краса стає символом щастя і натхнення.
Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.
Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.
І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти…
Прийшла любов непрохана й неждана
Ну як мені за нею не піти?
“Є в коханні і будні, і свята”
Симоненко в даному творі реалістичне і глибоке бачення любові. Письменник відтворює те, що кохання дуже багатогранне, в ньому є як приємні аспекти, так і сумні. У творі видно, що автор не хоче ідеалізованої форми кохання, бо в справжньому коханні завжди переплітаються і радість, і труднощі.
Є в коханні і будні, і свята,
Є у ньому і радість, і жаль,
Бо не можна життя заховати
За рожевих ілюзій вуаль.
І з тобою було б нам гірко,
Обіймав би нас часто сум,
І, бувало б, темніла зірка
У тумані тривожних дум.
Але певен, що жодного разу
У вагання і сумнівів час
Дріб’язкові хмарки образи
Не закрили б сонце від нас.
Бо тебе і мене б судила
Не образа, не гнів — любов.
В душі щедро вона б світила,
Оновляла їх знов і знов.
У мою б увірвалася мову,
Щоб сказати в тривожну мить:
— Ненаглядна, злюща, чудова,
Я без тебе не можу жить!..
Особливості любовної лірики Симоненка:
- Його емоційність. Поет передає дуже глибокі почуття, через наче прості, але влучні образи.
- Щирість. У віршах Симоненка немає пафосності, чи напушеності, лише чесні та справжні емоції.
Вірші Василя Симоненка про Україну
Патріотична тематика творів поета, займає якщо не центральне, то провідне місце у творчості. Все життя Симоненко хвилювався за долю України, і нашого народу, а його вірші нині стали одними із символів боротьби за свободу й національну гідність. Радянська влада боролась з поетом, намагаючись його знищити, так само як і сьогодні намагається Росія, але поет все життя боровся, за країну, і ми маємо далі продовжувати його шлях.
Найвідоміші твори:
“Задивляюсь у твої зіниці…”
Один з найзворушливіших творів про нашу державу, який має прочитати кожен. Автор описує рідну землю як рідну матір, водночас звертаючись до неї з захопленням та болем.
Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.
Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік…
Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.
Рідко, нене, згадують про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса на землі.
Бачиш, з ними щогодини б’юся,
Чуєш — битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю…
“Лебеді Материнства”
У цьому вірші звучить присяга вірності Батьківщині. Симоненко підкреслює, що наша держава — це не звичайна територія, а частинка душі кожного українця.
Мріють крилами з туману
лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.
Заглядає в шибу казка сивими очима,
Материнська добра ласка
в неї за плечима.
Ой біжи, біжи, досадо,
не вертай до хати,
Не пущу тебе колиску синову гойдати.
Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,
Опустіться, тихі зорі, синові під вії.
Темряву тривожили криками півні,
Танцювали лебеді в хаті на стіні.
Лопотіли крилами і рожевим пір’ям,
Лоскотали марево золотим сузір’ям.
Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.
У хмільні смеркання мавки чорноброві
Ждатимуть твоєї ніжності й любові.
Будуть тебе кликать у сади зелені
Хлопців чорночубих диво-наречені.
Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
“Україно, п’ю твої зіниці”
Симоненко у вірші говорить про нашу державу, як про священну, і велику силу, яка була джерелом його натхнення.
Україно, п’ю твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.
Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.
Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю —
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!
Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.
Рідко, нене, згадую про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти втекли на небо*,
Ходить їх до біса по землі.
Бачиш: з ними щогодини б’юся,
Чуєш — битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне ** знамено.
“Де зараз ви, кати мого народу”
У цьому творі Симоненко згадує і звертається до історичних трагедій України, водночас наголошуючи на незламності та силі духу українського народу.
Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.
Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!
Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!
Чому патріотична лірика Симоненка є такою унікальною?
Образами рідної землі. У творах, Україна постає не як країна, а як жива істота, яка також відчуває біль, та страждає.
Закликом до дії. Поет звертається до сучасників, спонукаючи їх цінувати нашу свободу, пам’ятати яку ціну ми за неї заплатили, і яку сплачуємо нині, а також не опускати руки, а завжди продовжувати бій!
Вірші Василя Симоненка про життя
Твори автора про життя наповнені мудрості, та глибоких філософських роздумів, над якими ще варто замислитись, опісля прочитаного. Симоненко звертається до теми людського буття, і сутності, швидкоплинності часу й те, що потрібно цінувати кожну прожиту мить
Одним з найвизначнішим віршем поета є:
“Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок…”
У цьому вірші Симоненко наголошує на важливості вибору в житті, цінності власного шляху та гідності. Він звертається до кожного з нас, закликаючи знайти свій сенс у світі.
Є тисячі доріг, мільйони вузьких стежинок,
Є тисячі ланів, але один лиш мій.
І що мені робить, коли малий зажинок
Судилося почать на ниві нерясній?
Чи викинути серп і йти байдикувати,
Чи долю проклясти за лютий недорід
І до сусід пристать наймитувати
За пару постолів і шкварку на обід?
Коли б я міг забуть убоге рідне поле,
За шмат ції землі мені б усе дали…
До того ж і стерня ніколи ніг не коле
Тим, хто взува холуйські постоли.
Та мушу я іти на ріде поле босим,
І мучити себе й ледачого серпа,
І падати з утоми на покоси,
І спать, обнявши власного снопа.
Бо нива це — моя! Тут я почну зажинок,
Бо кращий урожай не жде мене ніде,
Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок
Мене на ниву батьківську веде…
“Кривда”
У цьому вірші автор розповідає про несправедливість, з якою, на жаль, стикається чи не кожна людина в житті, і звертає увагу саме на тому, щоб не здаватися, а протистояти їй. Цей твір є довгим, але він повністю демонструє важливість правди, боротьби, та поваги до самого себе.
У Івася немає тата.
Не питайте тільки чому.
Лиш від матері ласку знати
Довелося хлопчині цьому.
Він росте, як і інші діти,
І вистрибує, як усі.
Любить босим прогоготіти
По ранковій колючій росі.
Любить квіти на луках рвати,
Майструвати лука в лозі,
По городу галопом промчати
На обуреній, гнівній козі.
Але в грудях жаринка стука,
Є завітне в Івася одно —
Хоче він, щоб узяв за руку
І повів його тато в кіно.
Ну, нехай би смикнув за вухо,
Хай нагримав би раз чи два,-
Все одно він би тата слухав
І ловив би його слова…
Раз Івась на толоці грався,
Раптом глянув — сусіда йде.
— Ти пустуєш тута,— озвався,-
А тебе дома батько жде-
Біг Івасик, немов на свято,
І вибрикував, як лоша,
І, напевне, була у п’ятах
Пелюсткова його душа.
На порозі закляк винувато,
Але в хаті — мама сама.
— Дядько кажуть, приїхав тато,
Тільки чому ж його нема?..
Раптом стало Івасю стидно,
Раптом хлопець увесь поблід —
Догадався, чому єхидно
Захихикав сусіда вслід.
Він допізна сидів у коноплях,
Мов уперше вступив у гидь,
З оченят, від плачу промоклих,
Рукавом витирав блакить.
А вночі шугнув через грядку,
Де сусідів паркан стирчав,
Вибив шибку одну з рогатки
І додому спати помчав…
Бо ж немає тим іншої кари,
Хто дотепи свої в іржі
Заганяє буздумно в рани,
У болючі рани чужі…
Головні риси філософської поезії Симоненка:
Перш за все, це його простота висловлювань. Поет торкається періодично і дуже складних тем, але розповідає про них доступними словами.
Гуманізм. Творчість Симоненко зосереджена на людині та її ролі у світі.
Чому варто читати Симоненка сьогодні?
Творчість поета залишається абсолютно актуальною, наперекір десятиліттям. Його вірші допомагають пізнати себе, свої почуття, зокрема любов, свій народ, країну в той час, і власне сенс життя. Читаючи Симоненка, ми завжди відкриваємо нові прості істини, збагачуємо наш словниковий запас, та стаємо кращими .
Що з головного дають вірші поета:
- Натхнення любити — щиро та до кінця.
- Усвідомлення наскільки цінна рідна земля, свободи, та через що ми пройшли.
- Роздуми про своє місце в цьому великому світі. І своє місце серед нашої Нації.
Василь Симоненко — це голос, який звучав тоді, і звучить нині, не дивлячись на часи, нагадуючи нам зараз про найважливіше. Його поезія — це частинка душі України, яку ми збережемо, та передамо наступним поколінням, стаючи кращими щодня . Слава Україні!
